• Ярина Желдак

8 висловів, які культивують в нас толерантність до насильства

Мова — це те, що формує менталітет та культуру суспільства. Через мову ми транслюємо один одному не лише сенси, які хочемо донести прямо, а й багато прихованих, закодованих у нашій культурі.


На жаль, у нашому суспільстві досі висока толерантність до насильства — у тому числі ґендерно-зумовленого. Ми часто не помічаємо, як говоримо речі, які і формують нашу культуру — у тому числі культуру толерантності до насильства.


Якщо спитати людину прямо, як вона ставиться до зґвалтування чи домашнього насильства, вона майже точно (особливо у випадку з першим) скаже, що негативно, що таке не можна пробачати, що це тяжкий злочин. Однак щодня більшість з нас промовляє фрази, які на підсвідомому рівні формують в нас і в співрозмовниках поблажливе ставлення до кривдників.

Нижче — перелік деяких висловів, промовляючи які ми робимо внесок у те, що українське суспільство досі толерує насильство: домашнє, сексуальне, ґендерне.


“У неї такий складний характер, впевнений, її було за що вдарити”

Ми постійно скаржимося на характери інших людей. Дійсно, з деякими людьми спілкування може не складатися через несумісність характерів — але це ніколи не дає права одній людині бити іншу.


Багатьох з нас батьки вчили не бити інших на гральному майданчику за іграшку чи місце на гойдалці. Чому ж тоді, виростаючи, ми припускаємо, що людину можна вдарити за амбітність, принциповість, гострий язик, та й навіть за нахабство?


Нещодавно у Фейсбуці палко обговорювали випадок, що трапився з відомою блогеркою Діаною Лєбєдєвою. Головним предметом дискусії стало те, що страшніше: порушення правил дорожнього руху чи реакція на цей факт чоловіка?


Найстрашніше, насправді, що така дискусія взагалі виникла.


Карати за проступки і навіть злочини насильством — не вихід, тому що не можна відповідати насильством на насильство. Тим більше, ніхто не дає право карати навіть за об’єктивні порушення випадковим людям — це прерогатива суду і відповідних органів. Хай як вам допікає людина, ЖОДНА її дія не є приводом для насильства.


pexels.com


“Якби таке трапилося зі мною, я би зібрала речі і пішла”

Ви впевнені? А якби у вас були діти? А якби насильство над вами вчиняла ваша рідна мати? А якщо йти немає куди?


Такі самовпевнені коментарі не просто знецінюють травматичний досвід інших, але й виправдовують кривника. Так, ніби якби постраждалим не подобалося те, що відбувається, вони мали б просто встати і піти. Якщо дружина залишається з чоловіком, який її ґвалтує, — її усе влаштовує. Якщо мати знущається над дітьми — просто звернутися до поліції чи навіть шкільної вчительки. Якщо зґвалтували і не пішла до поліції — значить, не зґвалтували.


Насправді, життя має сотні тисяч шляхів і люди мають тисячі причин не повідомляти про те, що вони потерпають від насильства. Це й емоційний тиск, і фінансовий, і суспільний. Як хлопцю зізнатися, що його била дівчина? Як поскаржитися до поліції на власних батьків?


Так, повідомляти про насильство — правильно. Але висловлення подібними виразами ставлення до людей, які не можуть цього зробити, призводить до того, що у суспільстві формується парадигма “незаявлене насильство — не насильство”.


Facebook Ліга захисту прав жінок "Гармонія Рівних"

“Це ж хлопчики…”

Може здатися, що зараз буде частина про “токсичну маскулінність” і “патріархат”. Майже точно ви зараз посміхаєтеся, читаючи ці терміни, які асоціюються з радикальними феміністками.


Насправді, спосіб виховання, за яким хлопчик має бути сильним, домінувати і вміти проявляти авторитет шкодить чоловікам не менше, ніж жінкам.

Прищеплюючи своєму синові силове вирішення конфліктів у школі, недопустимість слабкощів, концепцію “годувальника та голови родини”, ви робите свій внесок у культуру насильства — і не лише над жінками. Хлопець, який так і не збіг набути якостей “сильного” чоловіка, страждає від комплексів, недолугих жартів і порад. А хлопець, у якому ці якості певною мірою вдалося культивувати, не наважиться заявити, що він постраждав від насильства, — тому що тоді він перестане бути “чоловіком”, стане “слабаком”, “каблуком”, “тюхтієм”.


Нам давно слід виборсатися з дихотомії “хлопчачих” та “дівчачих” якостей і зрозуміти, що бути слабким — нормально для обох статей, а агресія, навпаки, — ні.


pexels.com


“Хто кого любить, той того і чубить”

“Милі посваряться — краще помиряться”, “Сварка чоловіка з жін­кою — літній дощ”, “Од милого пана не болить і рана” — українська мова багата прислів’ями, суть яких зводиться до того, що конфлікти всередині подружжя відрізняються від інших конфліктів. Це — прямий шлях до толерування домашнього насильства.


На таблиці нижче можна побачити, що 41% опитаних ОБСЄ жінок в Україні, не погодилися з тезою, що у випадку конфлікту між чоловіком та дружиною втручання ззовні необхідне. Тобто, майже половина жінок (і це лише жінок!) досі вважають, що домашнє насильство — це “сімейна справа”.


До речі, Європейський суд з прав людини так не вважає.


У справі “Беваква та С. проти Болгарії” Суд постановив, що ставлення до насильства в родині як до “приватної справи” є неприпустимим і не відповідає зобов’язанням держав.


Ні, домашнє насильство — це не щось, що існує між двома. І всі перелічені на початку розділу прислів’я лише ілюструють, що менталітет поблажливого ставлення до насильства над найближчими формувався в українців століттями.


Перша теза - "якщо чоловік погано ставиться до дружини, інші люди мають втрутитися" - знайшла небагато підтримки. Можете порівняти з іншими країнами.

“Що тепер, письмову згоду на секс оформлювати?”

11 січня 2019 року набули чинності зміни до Кримінального кодексу України, згідно з яким секс без згоди вважається зґвалтуванням. Український сегмент інтернету вибухнув недолугими жартами та зразками “розписок” і “довіреностей”, які нібито тепер мають укладатися перед кожним статевим актом при свідках.


У житті тих, хто гармонійно співіснував з партнером (або партнеркою, або партнерами), мало що змінилося. Однак дійсно — тепер не можна займатися сексом з нетверезими особами, поки партнер(-ка) спить і так далі. Зайве казати, який це нищівний удар по культурі “вписок”, “п’яних дівок”, підмішуванню речовин до напоїв. Страшно подумати, але якщо необхідність почути “так” замість не почути “ні” так збурила суспільство, то скільки з жартівників над розписками взагалі не чекають відповіді?...


Facebook Ліга захисту прав жінок "Гармонія Рівних"

“Ляснути дитину по сідницях - інколи єдиний вихід”

Ви часто бачите, як батько чи мати б’ють свою дитину — ніби легенько, але б’ють? Якщо ви це бачите, то вони ще й роблять це прилюдно.


Чомусь ляпас дорослій людині, особливо посеред вулиці, викликає у нас більший осуд і здивування, ніж ляскання дитини по сідницях. Хоча саме діти не можуть за себе постояти, особливо коли такі дії вчиняють батьки.


Свого часу Швеція визнала побиття дітей насильством — сталося це у 1979 році. “Як стати краще і зменшити агресію? Давайте почнемо з дітей. Вони виростуть і скоро будуть керувати планетою. То хай навчаться це робити без насильства”, — заявляла Астрід Ліндгрен за рік до прийняття відповідного закону. Зараз у Швеції не можна навіть підвищувати голос на дитину. Результат — третє місце в глобальному рейтингу ґендерної рівності, новаторство у сфері прав людини та високий рівень добробуту населення.


Діти — це майбутні дорослі. Побиття дитини змінює її психіку і часто формує позицію, що бити — це нормально. Так примножується насильство.


“Ви бачили, як вона одягається? Цим колись мало закінчитися”

Коротка спідниця, високі підбори, червона помада, панчохи, короткий топ, шорти — ніщо з переліченого не є знаком бажання закінчити вечір сексом. Свобода самовираження необхідна людям, і якщо хтось вважає за потрібне носити панчохи чи короткі шорти, то це елемент вираження себе.


Більш того, існують дослідження, які вказують на те, що звичайний, “скромний” одяг не захищає від насильства. Подивіться цей ролик ВВС з виставки у Брюсселі, де демонструють те, у що постраждалі були вдягнені у день злочину. Від робочого одягу до піжам — ніякої еротики.


Виставка одягу постраждалих від насильства

“У що ви були одягнені?” та подібні вислови ніби перекладають відповідальність зі злочинця на потерпілого: якщо постраждала особа одяглася “легковажно”, то ніби “спровокувала” те, що з нею сталося. Але єдиний, хто винен у насильстві, — агресор, яка б коротка спідниця не була у постраждалої.


“Краще так, ніж жити з сорока котами”

Якщо ви дівчина, то скоріш за все хоч раз в житті вас питали “ну що, коли заміж?” Питання неприємне саме по собі, може зачіпати особисте чи формувати певні психологічні комплекси, однак за культом обов'язковості заміжжя ховається і інше — нав'язування того, що будь-який партнер краще, ніж його відсутність.


Як мінімум, такі глумливі фрази сильно порушують особистий простір. Не усі хочуть мати партнера чи партнерку, декому справді комфортніше з котами (або з роботою, собакою, спортом, рибками чи іграми). І ніхто не наділений правом чинити психологічний тиск на людину, аби вона відповідала “суспільним стандартам”.


Як максимум, таке твердження формує в жінках відчуття того, що вони мають терпіти кривду, адже чоловік — це якесь благо, без якого вона буде неповноцінною.



Будьте обережні у своїх висловах, аби, навіть непомітно для самих себе, не виправдовувати насильство. Це необхідно не лише феміністкам чи жінкам — ми усі потребуємо зменшення насильства. Одним зі шляхів цього є відмова від культури толерантності до нього.


Пам’ятайте, що слова важать дуже багато. І саме зі слів кожного з нас формується наша культура, наше ставлення до проблеми, наш менталітет. Нумо робити його кращим вже сьогодні!

©2019 Law Talks.